Зрубали дерево...

ЗРУБАЛИ ДЕРЕВО…

Зрубали дерево, яке щоранку влітку
Тягнуло пальці до мого вікна,
Навшпиньки струнчилось і з усміхом привітним
Питало стиха: «Ти чому сумна?

Впусти весну!.. Дарунок є у мене,
Прошу, до завтра тільки зачекай!»
І вибухало квітом незбагненним,
Перетворивши світ на дивограй.

Зрубали… Світло, бачте, заступило
Комусь, хто хижо  у норі квартири
Не помічав ні квітів, ні тепла
І в дереві знайшов причину зла.

Хіба від того більше світла стане
В норі його душі? Не перестане
Стискати міцно пазурі зима,
Що проросла крізь серце крадькома...

А я його маленьким пам’ятаю…
Як шепотіло листям на вітру,
Раділо щиро гороб’ячим зграям,
Дитинно-чисте… як безгрішну гру

Сприймало світ.  Оголена безвинно
Тепер яріє серцевина пня...
В літописі річних кілець, людино,
Читай важкий свій до любові шлях.