Ти знов прийшла холодним тихим кроком,
В вуаль снігів зануривши сади...
Зима! Люблю тебе з дитячих років,
Мені про чисте серце мовиш ти!
Як вистелиш на землю білий килим,
Прикривши все холодне і брудне,
Дивлюсь на сніг, як стелить білим-білим,
Й полонить думка втішлива мене:
Якою б не була життя дорога,
Яким важким не видався б мій гріх,
Слід, в покаянні стати перед Богом,
І серце убілить Він, наче сніг.
Душі моєї Сам торкнеться ніжно,
Відчую легкість і прощення в мить,
А серце, наче килим білосніжний,
Засяє чистотою, заблищить.
Хоча стрічаю у житті невдачі,
Гріхи, мов плями, чистоту псують,
В молитві знов до Бога йду і плачу:
Всевишній! Душу убіли мою!
І Він любов‘ю, наче снігом білим,
Покриє всі провини і простить,
Наповнить душу спокоєм і миром,
І вабить знов мене небес блакить.
Так хочеться, щоб залишалось серце,
Сліпучо-білим, як зимовий сніг.
І навіть, як печаль чи сум торкнеться,
Не полонив його щоб більше гріх.
Хоч і морозно на дворі сьогодні,
Та холоду в душі моїй нема,
Спостерігаю милості Господні,
На котрі мені вказує зима.
~ДЛВ~