(вже було колись у скоротшеній версії. А це повна редакція)
*****
Ронить пух тополя у спориш --
Ніби іній вбрав зелений килим.
Я благаю пам'ять: не залиш!
Хочу пам'ятати, що є сили.
Доля ген куди б не завела,--
Хай перед очима: степ безкрайній,
Верби біля ставу край села
І осокори пірамідальні.
Прийде хай принаймні уві сні
Час тієї запашної волі,
Як принадним ранком навесні
Розпуковують бруньки тополі.
Різнобарвні пасіки та млин,
Все, що виринає із дитинства,--
Най не втрачу жодную з перлин
Пам'яті минулого намиста:
І медитативний стугон бджіл,
І дзвенючий жайворонок в полі,
Й як вгамовує любовний біль
Соловей, що свище на тополі...
Зараз в моїх пам'ятних ланах --
Блокпости і техніка ворожа.
А з тополь, що згадуються в снах --
Вельми ненадійна огорожа.
Зараз таборують там вони --
Давніх орд сучаснії нащадки,
Зараз ті тополі у вогні...
Але ж підростають тополятки!
Ніби обеліски вздовж доріг
Постають осокори гостинні,
Щоб поет дорожній завше міг
Надихнутись лагідною тінню.
Вбереже, бодай пече юдоль,
Мене, знаю, завсіди і нині
Тінь пірамідальних тих тополь,
Що вони як пам'яті пароль,
Як візитна картка України.
2016