Із року в рік, збираючи останні сили,
з обличчям льодяним прямує
до одинокої, десь на краю могили.
І серце з разу в раз лютує.
Не зміг тоді уберегти себе частину,
й у страшних снах того не бачив,
що забере Господь у темну домовину
ту, за якою серце плаче.
Конвалії приносить, бо ж вона любила.
І свічку, щоб теплом зігріти.
"Як я без тебе, рідне щастя моє, мила?
Навіщо лишила тужити?"
Лишень голубка промайнула над плитою.
Рідні уста мовчать на фото.
"Не забувай, коханий, я жила тобою"-
долинув шепіт звідкись. Хто то?
Він озирнувся - жодної душі живої.
Присів навколішки, схилився:
" - Я так хотів до старості удвох з тобою...
А сталось так, що й не простився".
Із року в рік, в одну й ту саму страшну дату
з тремтінням в серці, а не в тілі,
він йде свою кохану дівчину спитати:
чому ставсь похорон, а не весілля...