На поличці в куточку лежав
старенький халат махровый.
Так добре колись зігрівав,
щороку мав вигляд, як новий.
В моменти, коли він хворів,
теплом рятував від ознобу.
Ну, а вже новий як купив -
тулив, як щось рідне до лоба.
Розказував друзям, показував рідним,
обновкою тішивсь, неначе дитина.
Не зміг зрозуміти він вкрай очевидне:
по совісті жити повинна людина.
Старенький пилився, новенький був в моді,
А власник тим часом радів і втішався
аж доки пожежа не стала в нагоді.
Хазяїн з оголеним тілом зостався.
Згоріли обидва м'якенькі халати,
тепер себе зовсім нема чим прикрити.
Душа негліже. Розучилася спати.
Тож думайте перш, ніж життя штучне жити.