Оригінал:
Пробач мені... В імлі байдужих вулиць
я півжиття шукала ті дороги,
де ходиш ти. Чому не перетнулись
тоді шляхи?.. Спадало попід ноги
брунатне листя, в грудні білим пухом
вкривалися дерев гілки сумні,
і квіти виростали крижані
на шибах, посивілих від розпуки...
Пробач мені: зустрілися і ми...
Цупке повітря висне понад містом,
і снігу намело — на три зими...
Невчасно, недоречно... Променисто
палає днів бурштинове намисто,
і очі сяють, і гримлять громи...
чи музика: у цій нічній кав’ярні,
де ми удвох, де свічечка горить
усі роки не владні і — не марні,
бо саме з них народжена ця мить,
де ми удвох... Трамвай гримить на стиках...
— Тобі вже час... (у щастя вік малий)...
...І ти свої рядки читаєш зтиха…
...Я не питаю, стрінемось коли...
Сніг тихо плине на ампір фронтонів,
і тільки вірш зривається на плач:
знайти — і втратить, і не опритомніть...
Жаданий мій, незнаний мій, пробач...
Вольный перевод с украинского:
Прости меня... Во тьме промерзших улиц
полжизни я искала те дороги,
где ходишь ты...
И как мы разминулись,
что порознь бились, обметая ноги?..
Всё замело...и ветви у излуки
пуховой шалью укрывал декабрь,
а изморозь, истаяв на щеках,
виски белила колером разлуки...
Прости мне... Все же встретились и мы.
Колючий воздух город обесточил,
и снегу намело - на три зимы.
Вороний след на нем - как многоточье...
И так тревожно, бережно и чисто
пылает дней янтарное монисто.
...Взаймы ли дан судьбою этот миг,
подарок ли – вечерний час, кофейня,
свеченье глаз и свечек перемиг -
продление запретного мгновенья,
где мы вдвоем...
Трамвай гремит на стыках...
– Тебе пора. (Как мал у счастья миг!)
...и ты свои стихи читаешь тихо...
... не спрашиваю, встретимся ли...
Блик...
Снег наплывает на ампир фронтонов,
срывается на плач прощальный стих...
На час – бездомно, до конца – бездонно...
Желанный мой, непознанный...
Прости...