Під грудневим дощем я, нарешті, щезаю...
Хтось, невпевнений, скаже, що так і було.
Що це пекло колись називалося раєм,
аж допоки не тріснуло Всесвіту скло.
Що між рідкісних вад і катів, і пророків
зустрічалися жага безсмертя і лють
до людей, що мовчазно безсилі допоки
в них жадоба і заздрість веселощі жнуть.
Світ стрибає у ніч, що несе прохолоду
у відверто невдалі миттєвості сну,
за якими ховається віра в незгоду
із зимою, що знову вкриває весну.
Та й маленькі серця не відстукали риму
для поеми, що потім завершить життя,
натиснувши на гак, і п’ятьма холостими
завернувши сюжет до воріт забуття...
Ми шукаємо шанс на повернення влітку
до реальності мрій і мелодії хвиль
біля ніг...
Хтось занадто натягує нитку,
провокуючи серця невидиму біль...
Хтось воліє віддати по суті останнє,
щоб, нарешті, цей всесвіт отримала та,
що живе завдяки не батькам, а коханню
до безумця, що вічно стрибає з моста...
Але Він вже не хоче плекати надію
на первинність своіх захололих ідей,
і над площею знову ледь чутно повіє
вітер змін, що штовхає людей до людей...