Оригінал:
Сидить в зажурі жінка на ослоні,
В очах – ріки гірської ряботиння;
Тремтять порепані часом долоні,
Мережать пальці долі павутиння.
У грудях тисне відгомін розлуки,
Світлини вицвітають на стіні,
На фотокартках – діти та онуки
В минулого врочистім полотні.
А обіцяли, що приїдуть в гості
Коли сади цвістимуть, як торік...
Ось цвіт вишневий гине на помості ,
На самоту вчорашній день прирік.
Горить свіча на світлому покутті,
Молитву неня мовить до небес:
Аби гляділи чад на перепутті
Та шерешень навіки вічні скрес.
Бо скільки ж треба матері на схилі? —
Тепла сердець і краплю доброти,
І що живі, пташата сизокрилі, –
Не обпеклись у пошуку мети...
Відкрились двері – щастя на порозі,
Зашелестіли буйні ясени...
"Пробачте, ненько!" – тихо у тривозі
До рук горнулись мамині сини...
Пречиста на іконі посміхалась,
І раєм пахли вишні край воріт,
Світились очі – мати дочекалась
На сліз старечих вічності відвіт...
© О. Романишин 20 листопада 2016
Перевод с украинского Светланы Груздевой:
А на скамейке женщина в печали…
В глазах – рябь от течения реки;
Дрожат ладони: время за плечами,
В плетенье пальцев – доли маяки…
Жмёт груди отголосок от разлуки,
И фото выцветают на стене,
На снимках этих деточки и внуки,
Что в Прошлого заветном полотне…
А обещали, что приедут в гости,
В срок, как цветут сады, – таков зарок.
Уж цвет вишнёвый гибнет на помосте,
И год на одиночество обрёк…
Горит свеча в светлеющем закутье,
Молитву мать возносит до небес:
Чтоб увидать бы чад на перепутье,
Да ледоход навеки бы исчез…
Да много ль хочет мать?.. Чтоб не забыли,
Тепла сердец да каплю доброты,
И живы бы птенцы родные были,
Не обожглись бы в поисках мечты…
Раскрылись двери – счастье на пороге,
Зашелестели буйно ясеня…
– «Простите, мама» – шёпотом, в тревоге,
Коснулись рук родимых сыновья.
Пречистая с иконы улыбалась,
И пахли вишни, хоть им много лет.
Не зря, – светились очи, – дожидалась.
На слёзы дан от вечности ответ.
Аватар Автора оригинала