Часом дивуюся парам, як
Вони розбивають себе самi,
Люди, що разом були б життя,
Лишаються жити на самотi.
Нiби кохають вони, проте
Обоє в запеклiм горять бою.
Дивно, та тільки кричати зле
Простіше, нiж вимовити «люблю».
Вiтер терпкий невгамовно дме,
I вогнище затишку гасне враз,
Трапиться, може, і щось одне,
А тільки згадають мільйон образ.
Потім, як стихне, болить обом,
А «вибач» сказати, щоб першим - ні!
Гордість, очікування й апломб,
Відсутність в душі почуття вини -
Все! В чемодани свої скарби,
І той, хто прийшов, зазвичай і йде
У хащі некошеної журби,
Де папороть навіть і не росте!
Потім блукають, кричать «е-гей»,
Немов їжаки у туманній млі.
Люди, цінуйте своїх людей,
Щоб потім не жити на самоті.
10-11-2018 В. Пригорницький