Дощить не тільки за моїм вікном,
А й на твоїй засмученій душі.
Можливо, то тумани, як фантом,
До серця увірвались. Йдуть дощі.
У кожній краплі сум зрадливо грає,
І зводить, ніби, з розуму той дощ.
"А раптом вже так сильно не кохає?
Моя? Холодная тоді чого ж?"
І спокій вже не тихий, як те небо, -
Опалим листям гучно шелестить.
"Без неї осені мені не треба...
Бо насолода - кожна спільна мить".
Та закінчаться зливи і тумани.
На двері вчасно їм, лишень, вкажи.
І сумніви скінчаться, і обмани.
Прохаю: ти себе там бережи.