tomo el desayuno
casi he acabado de ver el sueno profundo
como viera a mi amigo decrepito
en una residencia para personas enfermizas
afeito con cuidado el tiempo
que crece con pelo corto en mi cara
admito en casa
el aire corriente
como un perro
salvado del frio
el viento solar
resbala por la cortinas
como una coordenada derretida de las velas
por la ruta del mar del bergantin
la palabra nacio
para morir algun dia
en el fuego
en la tinta palida
sobre la pagina amarillenta
dando la ultima
onda de calor
el silencio
es tan ilicito
como inaccesible
el alma de un momento
de alegria perdida
dentro de mi
hago crecer un ave
mis alas pesadas
como la realidad
fuertes
como las senales de vida
los intentos
de desplegarlas
y aletear
simultaneas de la risotada
con el llanto
es ridiculo llorar
por el alejamiento del mundo
voy a cocinar
lo que nunca estara
en los pies
bajara
el cascaron
como si fuera un estuque
y la incision
se pintara
de los colores
de la bandera del Vaticano
hago una infusion
del desierto
que deseco
las hojas de menta
anado en la taza
el trabajo
de las abejas muertas
la cuchara de te
remolina la mezcla
del desierto
con el antiguo encanto de la flor
saboreo el verano del ano pasado
con el otono sin plumaje
la ventana
voraz por las ofensas
observo el correr
de la ropa y el calzado
en el que esta flotando
el oro
y la basura
el sentido
y el vacio
la luz
y el equipaje de las sombras
mis demonios
comparten las burlas
como las ultimas migas de pan
mis angeles
llenan la boca de agua
y se duchan en ella
faltan
las migas
y el agua
busco la conciencia
para no tenerme solo para mi mismo
me balanceo
como este poema
en la cuerda floja
de la paciencia
y me doy cuenta
de que es hora
de resaltar
c;mo el atomo del atomo
no destruye el estado de animo
no erradica el invierno
que es tan largo
como el regreso de Jesus
15 de Enero, 2014
снiдаю
http://www.stihi.ru/2014/01/15/9651
додивляюся розлогий сон
як старезного друга
у домі для немічних
зголюю обережно час
що наростав щетиною
впускаю у домівку
протяг
мов пса від морозу
рятуючи
вітер сонячний
сповзає шторами
наче відталою координатою вітрил
на шляху бригантини
слово народилося
аби колись померти
у вогні
у блідій фарбі
на пожовклій сторінці
віддаючи останній
спалах тепла
тиша
така ж недопустима
як і недоступна
душа миті
яку проґавила радість
я виховую у собі
птаха
крила мої
важкі як дійсність
міцні
мов ознаки життя
проби
розмаху
і помаху
одночасні виплески
сміху з плачем
смішно оплакувати
відірваність від світу
несу зварити те
що ніколи не стане
на ноги
злетить
шкарлупа
як штукатурка
а розріз
розмалюється
кольорами
прапору Ватикану
заварюю
пустелю
яка обезводнила
листя м’яти
додаю до горняти
працю
померлих бджіл
чайна ложечка
вирує у суміші
пустелі
з колишньою принадою цвіту
смакую торішнє літо
з неопіреною осінню
вікно
ненажерливе на образи
спостерігаю за течією
одягу і взуття
у якому пропливає
золото
і сміття
сенс
і порожнеча
світло
і багаж тіней
мої чорти
діляться кпинами
мов останніми крихтами хліба
мої янголи
набирають до рота води
і обливаються нею
бракує
і крихт
і води
шукаю совісті
аби мати себе
не лише для себе
гойдаюся
мов цей вірш
на волосинці
терпіння
і розумію
що пора
відірватися
мов атом від атома
не руйнуючи настрій
не викорінюючи зиму
довгу
як повернення Христа
15 Січня, 2014
http://www.stihi.ru/2014/01/15/9651
Фото: вірш Юрія Лазірка "снідаю" у поетичній білінгві "GALIZA-UCRANIA: HARMON;A DE CORAZ;NS. ҐАЛІСІЯ-УКРАЇНА: ГАРМОНІЯ СЕРДЕЦЬ."