Що ти знаєш про світ,
дівчинко-недоучко,
що тікала з уроків на ранкові радянські сеанси,
гардемарини стрибали на конях, як невловимі месники,
ланфрен-ланфра та інші романтичні примочки,
книги бібліотечні, які брала із жалості
із найвищих полиць, із нерозрізаними сторінками,
нуднючі, як і всі твої вчителі,
окрім того, одного, історії,
в якого була закохана.
Осінь зміняла літо,
у тебе росли груди,
ти вигадувала любові та плакала насправжки,
серце своє ділила на мацьопі шматочки,
ніби різдвяну проскурку,
аби для всіх вистачило,
для кожної найбезіменнішої істоти.
Хто ти,
Що думала так багато,
Дивувалася, навіщо люди люблять балакати,
Дощових черв’яків через дорогу переносила
У човнику худесеньких рук,
Аби їх не розчавили машини:
«Бо у черв’яків – аж п’ять сердець
І лише мінімальний натяк на мозок»,
Як то, напевно, правильно, міркувала, -
Так мало думати
і так багато любити.
Уявляла собі, дурненька,
Як оті черв’яки із п’ятьма палкими серцями,
Буцімто Данко,
Освітлюють шлях через замерзлий на грудку ґрунт
Усіляким дрібнішим істотам,
Мокрицям з гнойовиками,
Підтримують їх морально,
Кажуть:
«Любов – понад усе,
Любов – як Весна,
Вона – тут і зараз,
Просто зараз вона з іншого боку планети,
ота весна…»