*** (Ліна Костенко, https://www.facebook.com/LinaKostenkoUkr/)
В дні, прожиті печально і просто,
все було, як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Коротала я дні в жалю,
і в недобру для серця пору
я сказала комусь: - Люблю.
Хтось підносив мене до неба.
Я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образить тебе.
А буває - спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з невідомих нікому країв...
Є для серця така покута -
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.
*** (вольный перевод П.Голубкова)
В дни, что прожиты грустно, просто,
Было всё: первый снег, и смог.
Темноглазым чудесным гостем
Я ждала тебя с тех дорог.
Задержался, пришел не скоро.
Коротала я грусть свою,
И в лихую для сердца пору
Не тебе сказала: - Люблю.
Не с тобою я в высь взлетала.
Я вдыхала его, любя...
О тебе уже не мечтала,
Не обидеть чтоб тем тебя.
Но, бывает - замру на месте,
Руки в даль протяну без слов,
Будто жду столь желанной вести
Из неведомых мне краев...
Епитимья для душ такая -
Забывают скорее зло,
Чем всё то, что в мечтах витает,
И что в жизни не произошло.