Осінь тихенько спадала на груди,
У вікнах кружилося листя жовтеньке.
Замріялась знову я про твої губи,
Безтями закохана, пробач мені, ненько.
Ти в серці моєму немов би зернятко,
Що буйно зростає, за мить будуть квіти.
Безтями закохана, пробач мені, татко,
Без нього не любо ні спати, ні жити.
Без нього байдуже яка пора року,
Байдуже на сонце, на вітер і море.
Якщо не цілую хоча б його щоку,
Ви знали б усі, яке мені горе.