Дивлячись на всі ті виверти сучасного життя і перекоси в умах національної молоді, яка сліпо вірить у «безкорисні» наміри Західного Світу відносно подальшої долі України, та яка пов’язують майбутнє своєї держави з Заходом, стає якось не по собі… Бо наша правдива історія вчить і попереджує нас про інше!!!
Вони віками «вогнем і мечем» знищували українську націю та бачили в ній лише слухняних для себе рабів! Мабуть, не просто так наші прадіди, коли бачили «ляха», хрестились , бо порівнювали західних іноземців з чортами, якім потрібні лише українські чорноземи!!!
Чи змінили своє відношення до України сучасні західні «друзяки»?
З повною відповідальністю кажу: «Ні, ні,… і ще раз - ні!!!», При першій же нагоді ці жадібні ненажери почнуть відривати собі від України ласі шматки!!!
Польський сейм вже прийняв закон «Про малу Польщу», до складу якою віднесені деякі західні області України. Масово роздаються угорські паспорти мешканцям Закарпатської області! Є і територіальні претензії і з боку Румунії!
Не буде довго чекати і Греція з Німеччиною, бо тут в Україні і у них теж були колонії…
І ви, любі громадяни, все ще згодні, разом з продажними місцевими політиканами, вилизувати брудні та смердючі європейські «дупи»???
Бо той шлях, який вибрали новоявлені «вожді», - це шлях до повної втрати української національної ідентичності.
Наші доблесні предки вже не раз перевернулися у своїх могилах, дивлячись на те, як їх правнуки витанцьовують під західноєвропейську дудку… Невже не залишилось й краплини свого розуму та честі??? Ми що, не в змозі самостійно розпоряджатися своїм власним життям???
Я ЗГАДАВ ОДНУ ДАВНЮ ПОВЧАЛЬНУ ІСТОРІЮ, яку у дитинстві не раз розповідав мій дідусь, коли я гостював у нього в селі на Харківщині.
І це історія про не путьового «блудного» сина одного козацького сотника, події якої відбулися десь наприкінці 17 століття… Ця історія так вразила мешканців цього села, що вона передавалась від покоління к поколінню на протязі більш ніж 300 років…
У цьому селі на Слобожанщині у козацького січового сотника був багатий маєток та добрий шматок родючої землі, на якій працювали місцеві найманці.
Цей сотник і його дружина були добрими й віруючими православними людьми. Вони ніколи не відмовляли у будь якійсь допомозі своїм односельцям, тим кому вона була дуже потрібна. Сотник побудував у селі нову кам’яну церкву і взяв під свою опіку усіх одиноких стариків. За що люди його дуже поважали і відповідально працювали на його полях. Тому сотник з кожним роком ставав ще більш заможним, а з ним міцніло й село…
З дітей у того сотника був лише один син, якого він та його дружина любили понад усе, тому дуже оберігали синочка від різних негараздів, від роботи в домі, балували його та виконували всі його капризи… Старий козацький сотник казав, що він пів життя провів у злиднях бойових походів, коли зі своїми братами-козаками рубав татар та ляхів! То хай хоч єдиний син поживе у спокою та в «теплі»… А син все підростав… та й виріс - егоїстом, який с презирством дивився на своїх односельців… та на все українське. Він мріяв про подорожі у «культурну й освічену» Європу, у італійську Венецію, на карнавали, де можна місяцями пити «до схочу» горілку і «розважатись» з жінками легкою поведінки…, не боючись, що отримаєш за таке неподобство козацьких батогів…
Коли син став дорослим, батько відправив його на навчання до університету у Варшаву… Він дуже хотів, щоб його оприск став вченою людиною. Тому часто говорив, що як вивчиться усім тим наукам, то може доросте син і до гетьмана…
Але у Варшаві цей синок вів «світське» життя, він більш розважався, чим вчився. І кожного разу вимагав від батька гроші… Хоча університет він так і не закінчив, але…, щоб стати справжнім «європейцем», перехрестився у католики…
Так сталося, що через деякий час славетний козацький сотник помер, укоротили йому вік застарілі рани, які він отримував у січових походах проти іновірців, всіх тих заклятих ворогів православної Русі.
Отримавши листа з цією сумною вісткою, синок навіть зрадів, що тепер він єдиний володар батьківського спадку, тому швидко зібрався та поїхав додому.
Дома насамперед він вигнав з роботи вірного батьківського товариша, який багато років з успіхом керував усім тим великим хазяйством… та «виписав» з «культурної» Європи нового іноземного управляючого з помічниками.
Коли мати дізналася, що її рідна кровинка, її син став католиком - то прокляла його. Та через деякий час померла від горя…
Але це материнське прокляття вже мало хвилювало молодого володаря.
Він дав іноземному управляючому відповідну довіреність на ведіння хазяйства, загрузив у карету батьківський сундук, повний срібних та золотих грошей, і почав свою подорож до омріяної Венеції…
Після двох років бурних та веселих розваг у батьківському сундуку залишилось лише трішки монет… Не зважаючи на вимоги, щоб йому негайно надіслали грошей, цей «блудний» син не отримав з України ані копійчини…
Прийшлось йому знову повертатися додому… Через декілька місяців обірваний та голодний він з’явився у рідному селі. Перш, що він побачив – це похмурі та якісь сірі обличчя односельців. Ніхто не радів і не вітав його з поверненням. Лише діди, що сиділи на призьбі сусідської хати-мазанки, побачивши його, осудливо захитали головами …
«Нічого, зараз переодягнуся, умиюсь і буде з вами інша розмова.» - думав цей «блудний» синок. Але вже біля маєтку шлях йому перегородили охоронці, які сказали щоб він йшов звідціля геть, бо тут він вже ніхто. І що все його колишнє майно і землі належать новому хазяїну, а саме тому іноземному серу, який був колись управляючим цим маєтком… Та, щоб було ще більш зрозуміло, ті охоронці добре відлупцювали його нагайками…
Весь в синцях та принижений, схиливши голову і ледве переступаючи ногами, побрів «блудний» синок вулицею ні на кого не дивлячись, мимо кам’яної церкви, яку побудував його батько…
«Припасти би к святим іконам…! Помолитися…! Ні, це вже не можливо, бо я тепер ніхто…, зрадник…, іновірець-католик…!» - і сльози рікою полилися з його очей.
Так і дошкандибав до кладовища… Глядь, а ось рядом дві могили його батьків, що поросли бур’яном, ось прямо перед ним дві надгробні плити з іменами тата і мами…
І раптом прозріння та розкаяння, як блискавка, пройшли через його голову та серце: « Що ж я наробив??? Зрадив діло свого батька, скоротив вік мами…, через своє глупство навічно втратив свою рідну батьківську землю та навічно залишився без своєї Батьківщини!!! Віру православну, цей Божий дар, проміняв на якусь «європейську» маячню та дешеві плотські утіхи…!»
Люди потім казали, що цілу добу він не рухаючись лежав біля могильних плит батьків, повторюючи лише одне слово: «Простіть…, простіть…, простіть!» Але вже нічого не можливо було змінити…, він втратив все…
Тут є деяка різниця з біблейською притчею про «блудного» сина – бо ніхто не вийшов з любов’ю та прощенням назустріч цьому українському «не путьовому» сину, тому що через його дурість вже не було кому йти…
Що сталося з ним далі – достеменно невідомо. Одні люди казали, що вони знаходили в підворітті на нього схожого мертвого жебрака… Другі розповідали, що бачили його на паперті якоїсь церкви у Харкові, де він випрошував у всіх корочку хліба та на колінах зі сльозами просив у людей прощення…
От і зараз, у нашому сучасному житті в Україні розвелось дуже багато «блудних» синів та «блудних» дочок, які з легкістю зневажають заповіти прадідів та накази батьків; втоптують в багно історію України-Руси, а також саму древню у світі слов’янську культуру, яка досталась усім нам від наших предків - слов’яно-арійців; плюють на стародавні традиції та духовний спадок всього українського народу – і все це в угоду західним «гуру», тим вічним заклятим ворогам України та усіх українських людей.
Біда в тім, що коли цим «блудним» українським нащадкам на кінець прийде в голову розуміння наслідків та масштабу усієї тієї національної катастрофи, яку вони так активно та із захватом підтримували, - то навколо від країни та української нації залишаться самі лише руїни…
Може комусь ще цікаво дізнатися, яка подальша доля маєтку того славетного січового сотника? Це хазяйство почало занепадати, бо місцеві були просто вражені надзвичайною жадібністю, нелюдською жорстокістю та презирливим відношенням до себе з боку цих іноземців. Тому люди вже неохоче йшли працювати на їх полях. Але, після ще одного знущання тих серів над невинними сільськими дівчатами, терпець людей обірвався… Місцеві козаки шаблями порубали цих новоявлених володарів та їх охоронців, маєток спалили, а потім усі його залишки зрівняли з землею!!!
А кам’яна церква, яку побудував той козацький сотник, стоїть і досі. Зараз в ній проводяться богослужіння, де православні люди, як і в давнину, моляться перед святими іконами за добробут в родині, за процвітання свого села та за жаданий мир в країні…
27 вересня, 2018 рік
Хитання по світу..., або сучасна притча про «блудного» сина…
Десь по світу…
Все «долю» шукав він,
Коли із дому пішов молодим!
У чужому…,
Далекому краї…,
Ніколи не був…, тож не став він своїм…
А над Руссю – звучать передзвони…,
Вклоняється Богу – ця Земле Свята!
Там Мама…! Хліб у печі випікала,
І сусідів до столу звала!
Де в чистій світлиці збирались,
Як єдина, щаслива сім’я…
Може би знов , в тім подвір’ї, згодився???
Скоріш, в Україну, звідсіль…!
Повернувся назад…,
А немає вже хати…
І тих, поряд, вишневих садів!
Лише хрести… - похилились…,
Скорботно!
На могилах…, померлих батьків…
«Вони тебе, з журбою, чекали!!!», -
Про них люди казали чужі…!
Увесь час у вікно виглядали,
Коли залишились без сина одні!
І де ж твої ноги блукали?
Забув ти про рідних своїх…!
Вже нема…, більш, пекучих сльозинок,
Що збігали з очей тих сумних…
Бо виплакала їх усі - Мати,
Та і Батько…,
Від туги, - хворів!
Тож не було – кому доглядати…,
І очей їм… -
Ніхто не закрив!
Старенькі…, убогі…,
Не мали, що їсти,
Не донесли з криниці води!
Бо від праці…, тяжкої,
Скалічились ніжки,
Та і сил вже не було в руці…
Птицю «щастя»…,
В тому світі, - чекаєш???
Від свого Роду - утік молодим!
У чужому…,
Далекому краї…,
Ніколи не будеш своїм!!!
Тебе Мати…,
У муках рожала!
Щоб всім жити…,
В єдиній сім’ї!
Доки шукав…, десь там,
«Кращої долі», -
Лишились від дому руїни… самі…
30 вересня, 2018 рік