І мрій блаженна вись
Дивлюсь по телебаченню
На безсумнівний жах.
Кваплюся на побачення
З Вкраїною, що птах
З далечини, неспинною
Поспішністю, — встигай,
Де рідні, друзі, казкою
Колись був рідний край.
Надіюся, побачу всіх,
І буде, як завжди,
І сміх від споминів утіх,
Такі ж поля, сади.
І щире слово, і «ганьба»,
Забутий, що колись
Майданний поклик, слів нема.
І мрій блаженна вись.
Дивина
Пишатись маємо, бо тільки
В Полтаві така дивина:
До прикінцевої зупинки
Не доїжджаючи, вина
Не водія, нардеп поставив,
Щоб до будинку власного
Спочатку, в апендикс заглянув.
Вгамуй характера свого,
Бабусю, дядьку, вийди хутко
З маршрутного таксі і стань
На перехресті вулиць, тут ти
В інше таксі заскочиш, — план
Його, нардепа. Воно справно
І безкоштовно довезе
До прикінцевої — забава
Така в Полтаві, що презент.
Не встиг хапнуть
Мер міста бувший з діючим
За виборця змагаються.
Хтось цукром, гречкою, будь-чим,
А інший забавляється
Вапняними пігулками
Простроченої давнини.
На пам яті ще і ями
В місті, тодішньої днини.
«Мій вибір», — каже, аж плаче,
Та все йому мало всього.
Не виборця цінить, баче,
Більше, — не встиг хапнуть чого.
Вандали України — не твоє!
Окремі куми — це ще не народ,
Хоч вражено взагалі глибоко.
Ділянка присадибна чи город
Не є ще вся земля, і нівроку.
Те, що не будуть Президентами
Ні Тягнибок, ні подібні йому,
Що -шенки, що –щенки, горе-куми,
Невже не бачите, глухі, — чому.
Країна задихається, кона
Останні може дні, лебідонька,
Наругою закута Вкраїна,
Свавіллям вражена, худа, тонка
Від кормчих кровососів, лихварів.
Неофашиста Тягнибока вам?
Вже Порошенка вітав кум, горів
Упевненістю: буде краще нам.
Тож стало так, що, ні дихнути, ні
Перевести подих — іде війна,
Не Вітчизняна, — братовбивча, дні
Ночей чорніші, життю вже ціна, —
Цукерки порошенківські. Коли
Було таке і де, правителів
За яких, бо хіба ревуть воли,
Як ясла повні, у тім же селі?
Не жди, що прийде хтось, як на блюді
Запропонує. Вирішальним є
Твій голос тверезий, щоб всі оті,
Вандали України, — не твоє!
Як півень клюне
Квітують міста рідні — Полтава,
Столиця України духовна.
Колись, може і нині, їй слава,
Центральній, незрівняній, світ сповна.
Одеса, місто славне, портове,
Із пляжами, мешканцями звідсіль
Й не тільки, тому звідусіль мова,
Місцевий гумор, — не на рану сіль.
І Київ, мати ще російських міст,
Де діалект полтавсько-київський
Мови, і маса див, Патона міст,
І незчисленних пам яток, ріки
Дніпра з порогами і гладінню
Безмежжя простору блакитного,
Зливається що з небом в стяг рідний,
Життя столичного щасливого.
Та жах, на цьому видноколі, зло,
Не десь, — чатує в кроці, повітрі,
Щоб плачем явить, зморщеним чолом
Жінки, матусі не в мові щирій.
Бездумно живемо, без співчуття
До горя брата чи сусіда, лиш
Як півень клюне у твоє буття,
Біль полосне, який не відали.
Чекаємо при безтурботності,
Як не живі, глухі і не зрячі,
Свого болю, жалю. Земляк, прости,
Твої, з часом, мені влетять м ячі,
Бо на одному полі, єдиній
Землі живемо та існуємо.
Як від сонця розтопиться іній,
Так і з криниці разом ми п ємо.
Гарант війни і Конституції.
Таке прочитання чи єднання —
Абракадабра є, нонсенс, не ті
Шляхи пошуку, і не навмання.
Бо Конституцію творять люди,
І не для шафи чи ще, архіву, —
Для життя, звісно, на віки буде,
Щоб керуватися в суті новій.
Заручником не гоже кормчому
Бути, як і спільноті світовій.
А життя вносить в Раду чи Думу
Інколи щось в транскрипції новій.
Знову ж, бо люди, не комахи ми,
Й життя наше на місці не стоїть.
Цивілізовано, і без громів,
Істинний не порушимо завіт.