***

Счастливая, что есть немного неба
И две сосенки в затуманенном окне.
А ведь казалось, что живого нерва,
Живого нерва не было во мне.
Уже душа не знала где тот берег,
Устав от тягот и забот моих,
И будней череды в оркестрах децибелов.
Мы были, словно хор глухонемых.
И вдруг, - О, Боже! - после всего чада
И терапии, что равна нулю,-
Я слышу дождь, в нём тихий шепот правды,
Что я кого-то и далекого люблю.
Я слышу тишину, и певчих птиц рулады.
И вижу люд - красивый и не злой.
Под тучами, нависшими громадой,
Висит туман, как небо над землей.

Жизнь утечет, как талая вода
И отцветет, как вишня у калитки...
Одна ошибка в жизни - не беда,
Беда, когда вся жизнь ошибка.


Л. Костенко

Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені.
Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У гроні дня, в оркестрах децибелів
ми вже були, як хор глухонімих.
І раптом, – Боже! – після того чаду
і тарапати, рівної нулю, –
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощоглиці вої
стоїть туман, як небо на землі.

Життя пройде, немов вода
І відцвіте, немов вишнева гілка...
В житті одна помилка - не біда,
Біда, коли усе життя помилка