нудьга нападає без попередження і без жалю. вона немов місячне сяйво лягає по всьому моєму тілу. залазить у рота. закриває вуха. заплющує очі. просовується глибже і заповнює всю мою порожнину. вони змушує мене палити чужі дахи, стрибати з вікон, запихати у ніс порошки, запивати горілкою з хлібом. вона виймає мої зіниці і заповнює очі темним байдужим дном. а в мене поруч рідні й не дуже, я не можу ізолюватись за довідкою з штампом. холодний осінній вітер шепоче мені «я був там, там нічого немає». місяць каже «ти знаєш, через кого, це все набуває», «не кажи що дим з’явився з повітря, ти б не почала так швидко горіти». а я мовчу і згідно киваю. намагаюсь повірити, що мене тут немає.
мені не нудно.
мене тут немає.
02:44 31.08.18