Людина людині — прибулець
з планети Нібіру, з Місяця і т.д.
Я бачу зомбоапокаліпсис на вулицях —
якийсь лялькар
якихсь людей
кудись веде...
І відчуття, безмежне таке, слоняче,
Наче мій зореліт розлетівся в друзки...
Я б замінив
деяким людям слинявчик.
Я б замінив
деяким людям підгузки.
Що, мов Лякала, - в голові з голками
кульок маленький, що великий Гудвін
Дав замість мозку, — виявилось мало...
Й ображено пішов страждати у кут він...
Спалив палац свій, викинув смарагди,
Пішов у пустелю, ліг собі та й умер він.
Як боляче серед дурних вмирати...
Цей світ, мов Сімпсони,
А люди в нім Гомери...
Людина людині — чупакабра,
Кров усю висмокче і прощай.
Ось чому Волдеморт
любив Авада Кедавра...
Йшов рясний дощ...
Холонув у склянці чай...
Ось чому осінь холодна така й жорстока,
Бродить самотня й тиха серед алей...
Ось чому Диявол чавить з людей усі соки...
Ось чому вічно здіймає Чаркес Арей...
Ось чому небо, а люди не бачать блакиті...
Жовто-блакитне небо, жовчу налите...
Серце даруєш - з тебе просять ще й душу,
Брешуть і просять, щоб слова ти не порушив,
Встромляють ножі у спину, мов зубочистки,
Зраджують самі, та не прощають зради,
Їдять тобі мозок, наче із пивом чіпси.
І тільки одне питання: чого заради?
І тільки одне питання: нащо це було, і
Навіщо ставати для рідних очей цибулею?
Людство - Горгона, в очі їй не дивись...
Якийсь хтось там
кудись чогось,
когось кудись...
© Паша Броський