Минає літо, ще в душі тепло,
Ще листячко на стовбурах зелене…
Те, що надбав, вміщається у жмені,
А те що втратив, часом унесло.
Минає, наче вранці зорепад,
Неначе щастя, що тримав в долонях…
У когось сиві вуса, в когось – скроні…
Спокійно спи, мій внутрішній Багдад.
Але ж не спиться, тиша навкруги,
Серпнева ніч, неначе човен в морі
І сяють угорі одвічні зорі,
Нагадуючи людям за борги.
Ось, полетіла… Звісно, не зоря
І назві навпаки, таки не зірка…
А у душі велика чорна дірка.
Вже літо підіймає якоря.
Немає дна і сенсу вже нема
І скоро полетять дахи у вирій,
А 2+2, то не завжди 4,
За літом осінь, слідом йде зима…
Так є, було і буде, це життя…
І вересень чекає за порогом.
Серпнева ніч – останній шанс від Бога.
Минає літо і… не треба вороття.