Не забирай руки, не забирай –
за лічені години я поїду,
від дотиків не лишиться і сліду,
і де той дотик – де той ніжний рай?
Що є страшніше остраху розлук,
коли чекаю, наче страти, миті
прощання? І за щастя маю мито
сплатити – вічністю без теплих рук...
Твою долоню піднесу до вуст
і зацілую пальці на прощання...
Такі вони – розлука і кохання:
поїхати боюсь і не боюсь...