Мої спогади…
Мені було років тринадцять. Здавалося – я така доросла! Та на дії - самостнійність набирала обертів, але нерішучість чіплялася за матусін поділ. Життя пригощало мене щастям – влітку кожного року я приїздила в місто Гагра. Там мешкала рідна сестра моєї матусі з сином. Тітонька Тетяна була така мила і дуже обожнювала рідних. До кожного свята усім сестрам та їх родинам робила подарунки. Особливо на Новий Рік! Вона завжди присилала повний поштовий ящик пахучих, абхазських, золотавих мандаринів. І ми, справжню височену ялинку, окрім іграшок, прикрашали ще помаранчевими кульками-мандаринками, та шоколадними цукерками. Сестра, молодша за мене, хитрувала і до Нового Року на ялинці красувалися лише фантики. Мандаринки!!! О, Боже, яким неймовірним справжнім дивом це було!
У ті мої роки, спочатку полиці магазинів були повні, та не вистачало грошей купити, чього дуже хотілося. А потім з"явилися часи, коли слово «дефіцит» стало звичним, і нічього з ним не поробиш, такий вислів надовго вбурився у людину. Імпортні речі, делікатеси – усе це треба було «діставати», або пережити час величезних черг… Тому, ці мандаринки від тітоньки рятували нас.
Я й досі навідую і знову проживаю ці миті у снах. У яких присутні дивовижжя Абхазії! Але давно не перебувала на землі відпочинку свого дитинства і юності. А декілька років тітонька пішла від нас . Царство їй небесне. Той час врятував моє бажання бути поряд з морем. І мрія жити на узбережжі упаялася у мій мозок.
… Гагра! Післяобідню спеку збивав невеликий рятівний дощик.
Увечері зачаровувало солоно-гірке плескання хвиль, запаморочливий запах квітучих магнолій. Та були присутні невеликі недоліки в райському куточку землі. Радісне цвіркотіння заморених спекою цикад і укуси комарів. Ще ближче до ночі виписували віражі кажани.
-2-
На узбережжя Чорного моря треба було спускатися по драбинці. Пляжі охороняла невелика кам"яна стіна. По пляжу, як і зараз, ходили продавці і продавчині – кричали : - «свежий гарачий кукуруза», продавали різні солодощі абхазської і кавказської кухні, та сувеніри.
Теплий клімат, казковий краєвид і багато-багато заморських делікатесів вражали і пестили мою душу. Одного разу я наласувалася виноградом так, що алергія покарала мене, а врятувала швидка допомога.
Я ще не добре навчилася плавати. І дуже не полюбляла пірнати – мене турбував острах. Вдома в річці Дніпро ми майже не купалися.
На пляжі міста Гагра завжди яблуку ніде було впасти. Бліді та підсмажені відпочиваючі знаходили собі різні розваги. Маленькі діти бавилися, навчалися на надувних плавальних кругах азам плавання, грали барвистими м"ячами.
Ми з матусею і молодшею сестрою ніжилися під ласкавим сонечком. Я плавала уздовж берега.
У якусь хвилину я побачила, що надувний, легкий, смугастий м"яч вислизнув з рук дитини і його погнав вітерець у безкрайній простір Чорного моря. Мене підхопило бажання допомогти і врятувати цей м"ячик. Я поплила - смілива, впевнена, що здожену його. Так і вийшло – він був у небеспеці. Але … я розгорнулася до берега і ногою спробувала дістати до дна, а воно, як здалося, було відсутнім!? В мене почалася паніка, бо я ніколи не запливала у таку глибину. Моє тіло, як цеглина пішло на дно. Я пірнала і випливала, почала бОрсатися, як цуценятко. Ковтала солоно-гірку воду. Не кликала врятувати, нічого не розуміла. І куди поділася ця злощасна кулька, я вже не бачила…
Скільки пройшло часу я не відчувала. А прийшла до тями, коли мужні чоловічі руки мене виносили на теплий кам"янистий беріг. Отакої – рятувала дитинці м"яча, а опинилася врятованою сама. Я й досі бажаю цьому незнайомому чоловікові довгих років у здравії! Який знову подарував мені життя.
А зараз я, вже дуже доросла і зріла людина, й досі плаваю тільки уздовж берега.
-3-
Ще один випадок не минув мене в Гаграх. Я вже мала сім"ю. З донечкою, чоловіком і братом ми поїхали відпочити до моєї тітоньки. Захотілося нам піти в гори по ожину. Дитинка залишилася вдома.
Ми дістали гірськими стежинами вершину, де назбирали два відра улюбленої запашної ожини, перепочили з шашликами. Та щасливі почали спускатися до дому. По дорозі побачили поле з кукурудзою. Це був рай – височенні стовбури і багато качанів з неймовірно великими бубочками, аж слинки потекли. Так захотілося поласувати цим даром природи! Ми пройшлися, як по саду, довго вагалися, та вирішили зломати кілька качанів. Навколо ні душі. Тільки но ми протягнули руки, щоб зірвати кукурудзки, як почалася гучна собача лайкотня. Ми злякалися і ретирувалися. Хутко покинули цю ділянку, та подумали – обійшлося. Але усе тільки почалося. Чоловік випирнув незнамо звідки. Та не російскою мовою дуже гучно лаявся. Біг за нами і з рушниці робив постріли у небо, а можливо і по нас. Він вже далеченько відстав. В мене і зараз перед очіма ця картина. Інстинкт самоврядування працював. Ми, як одержимі бігли, тільки блищали п"яти кросівок. Серце вистрибувало із грудей. Дорога була з гальки і брат не втримався на віражі. Впав, роздряпав спину і розчавив ожину, яка вже була висипана з перегорнутого відра.
Та попереду нас чекав сюрприз - височенний паркан. Бо далі був глухий кут, а ця стіна лише наш рятівний вихід. Чоловікам він підкорився, а я заплакана, налякана, здригаючись усім тілом не в"являла, як перемогти цю височінь. І тоді я розпрощалася с життям – така нікчема, бо чула постріли. Та взяв під п"яту точку чи брат мій двоюрідний, чи то дух мій непорочний – і я злетіла - знизу вже ловили руки мого чоловіка. Я – врятована! Нарешті ми отямились… Був істеричний сміх. І велике непорозуміння - немов качани кукурудзи подавали сигнальні звуки своєму хазяїну, - бо в полі ні душі – і як нас застали!?
Хочу доповнити цей випадок – варення ми все-таки зварили із залишків ожини.
Кожний порятунок у моєму житті відбувався з божою допомогою.
01.08.2018
г. Запорожье
проза-эссе