Вона так швидко вийшла заміж, що закохатися не встигла.
Вагітність вже у першу зустріч, та це ще й був і перший досвід...
І згодилась на шлюб. Бо важко. І дитинча про батька спросить.
А руки так складались в церкві, немов переламались крила.
І ось дитина вже – доросла, а віри у любов – все менше.
Вона не зналась на очах і компліментах чоловічих,
хоча чимало зазирали в її глибокі гарні вічі.
І не вслухалась, як про щастя хтось дурість язиками чеше.
Лиш раз один, один-єдиний, запаморочення зробилось.
З якимось, вже й не пригадати, знайомим йшли вечірнім містом.
Йшли довго, слухала півжарти-півнатяки з таємним змістом.
Отямилася. Схаменулась. Простилась. Серце гірко билось.
...Ми перестрілись якось з нею. Я не впізнав її одразу.
Вона знайшла у собі сили життя побудувати знову.
Ішла за руку із коханим і усміхалася розмові.
І на сім'ю свою минулу не мала жодної образи...
Я і тоді себе спитався, і зараз я не розумію:
як здатна жінка не спалити у полум'ї невдалих шлюбів
спроможність щиро полюбити, і любить, врешті? Врешті – любить?..
І святить у очах глибоких незгасну – про кохання – мрію?..