Кожного літа на озері нашім,
В тихій затоці з'являлось немало
Млосних лілей, що за формою кращі,
Ніж парцелянові білі піали.
Після купання за мить допливали
В місце знайоме, але небезпечне
Стебла пручались, а ми іх зривали,
Сплутавши ряску і листя приречене.
Білі лілеї духмлянили, звали
Ніжним, на рідкість тонким ароматом,
Запах букета, як біль відчували
Й кожен чомусь замовкав винувато.
Швидко зів'ялі, у повнім безсиллі,
Біля води, де пісочок притих,
Сумно лежали лілеї красиві,
Згадка недовго живим про живих.
© С. Высеканцев, 1986
©перек Г. Забазанової.