Я п’ю тебе, як дороге вино,
Настояне на чебрецях і м’яті.
Кохання наше – світлим є воно,
Хоча зродилося з тривог, в сум’ятті.
Його збудили ми у приспаних вітрах,
У передгроззі, вив’яленим червнем,
Заблуканим у золотих степах,
З колючою стернею, шляхом в тернах.
Ми йшли до нього – ноги били в кров,
Заспраглими вустами його пили,
Летіли під хмільний його покров…
Тепер же вбережім – щоб не згубили.