У поета нема боргів
перед віршами: вірш – це доля...
Вірш не кличуть – він сам, поволі,
прийде щастям, як дар богів...
Я не маю на вірш часу.
Вірш не має часу для мене.
Я не грішний, як не катрени –
хліб насущний у дім несу.
Квіти кволі, недорогі
ставлю в банку з-під помідорів.
Помідори-тореадори
ще криваві вернуть борги.
Я не маю часу на вірш.
Вірш на мене часу не має.
Одне одного не впізнаєм –
ми обоє шукаєм тиш.
Я штовхаю життя плечем.
І у відповідь чую поштовх.
Я плачу найдорожчим коштом
за рядок – щастям і плачем...