Мої ноги з дитинства залюблені у спориші...
Тож чи думала я, що проситиму: люди села,
Зупиніть бензокоси, лишіть для моєї душі
Хоч би клаптик того прохолодного, але тепла.
Обпікає у спеку буденністю сірий асфальт.
Ніби кригою, сковує пальці холодний бетон.
І сміються синоптики в вуса з екранів і шпальт,
Називаючи числа, неначе у грі у лото.
Як приємно ступити було б в росяний килимок!
Дотик ніжний і свіжий торкнувся б самої душі!..
Та довкола лишились бетон, і асфальт, і пісок.
Загубились в дитинстві такі дорогі спориші...