Прошкандыбала осень по стерне,
Воткнула в степь батог свой как костыль.
Летел казак, да на седом коне,
Кричит ей:
- Тетка, выбились из сил?
Скорей давайте руку, подвезу.
Куда вам, до какого вам двора?
Заморосило осень на слезу.
- Спасибо, казачок, не нужно никуда.
Все раздала, червонцы и мониста.
Чужим курчатам высеяла просо.
Худая торба – туча коромыслом,
Иду в полях, и гола я и боса.
Уже гвоздями колется стерня,
И крутит вьюга перевяслом сивым.
Ты лучше слазь, казаченька, с коня,
покуда не подмёрзло, рой могилу.
Вкопай тепла земного, да гляди, -
на грудь чтоб снега белый лоскуток.
А в головах мне солнце посади
жёлтогорячее, цветочек-ноготок…
оригинал:
Прошкандибала осінь по стерні,
ввіткнула в степ цурупалля, як милиці.
Летів козак на білому коні,
гукнув їй:
- Тітко, чей же, натомилися?
Хутчій давайте руку, підвезу.
Аж до якого двору вам під'їхати?
Заморосило осінь у сльозу.
- Спасибі, хлопче, ніколи і нікуди.
Все роздала, червінці й дукачі.
Чужі курчата розклювали просо.
Убога торба - хмара на плечі,
іду в полях, голодна, гола й боса.
А вже цвяхами колеться стерня,
і крутить хуга біле перевесло.
Ти краще злазь, козаче, із коня,
копай могилу, поки не підмерзло.
Вкопай тепла земного. Поклади
на тихі груди снігову намітку.
А в головах у мене посади
жовтогаряче сонце, як нагідку.