Віолета Петрова
ПОДОРОЖ
Як засну, душа моя, сірома,
в путь руша, змінивши часу плин,
між дерев, кутів, де все знайоме, —
й чує знову благодатний дзвін.
Храмових воріт сягне несміло,
чорне покривало напина.
Й тут стає душа на диво біла,
чиста, мов краплина росяна.
Осяйна, вона іде до храму,
«Світе тихий» — спів її бринить,
на коліна пада коло брами —
Бог її благословля в цю мить.
Йде минулим роздоріжжям шалим,
лине до пройдешного, легка.
Так мандрує листячком опалим,
втраченого світу десь шука.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
ПЪТУВАНЕ
Щом заспя душата ми отново
поема пеш по оня дълъг път
с познатите дървета и завои
и чува как камбаните звънят.
Покрива се със черно наметало
щом стигне манастирската врата.
Душата ми тогава става бяла
и чиста като капчица роса.
Във храма се промъква засияла,
запява «Свете тихий...» с нежен глас,
а после коленичи пред олтара
и Бог я благославя в този час.
Отминали години и сезони
душата ми пътува все назад,
пътува като малък лист отронен
и търси оня свой,изгубен свят.