Я сам на сам залишився з дощем.
Дивились одне одному у очі.
До ранку він штовхав вікно плечем,
щоб я не спав, бо спати він не хоче.
Він скаржився мені на зраду хмар,
просив щось зле про зрадниць написати,
які так люблять плакати й тікати,
ті хмари – вічні родички примар.
Всю ніч я слухав дощові слова
та щось тихенько шепотів на згоду.
І ніч дала побачити нагоду,
як дощ крізь сльози хмари цілував...