Я часто згадую дитинства мить
І те щемливе відчуття,
Яке не покидає із роками
Хоч як не намагаюсь я забуть те почуття.
І як мені хотілося хоч у вісні,
Хоч раз побачить свого татка.
Щоб пригорнули мене його руки,
Але було для мене те лиш муки.
Бо не пізнала ласки я його
Та і не бачила його ні разу.
І не відчула радості дитинства я свого
Лиш на війну я маю ту образу.
І хоч давно роки ті вже минули
Та біль у серці все ніяк не затихає.
Дай Боже аби наші діти і онуки
Ніколи того болю не зазнали