Полоще за вікном холодна злива,
Німих "хрущовок" миючи тіла.
Погода березнева - вередлива,
Та все ж потроху місто ожива.
На сіро-каламутному пейзажі,
Ні-ні, та й стрцнеш кольорових плям,
Серед масовки раптом персонажі,
Несамовито крикнуть: - Вуа-ля!
Ну ось і тут: ніщо не віщувало,
Напівпусті провулки і гурти.
Рідке авто пройде не спішно валом,
Дощ всіх позаганяє у хати.
Все тихо та буденно, невиразно,
Аж раптом, скрип незмащених петель.
З усмішкою, життю, не без сарказму,
Мчить парасолька, наче журавель.
І під своі на спицях руки-крила,
Сховає від дощу мале дівча.
Що, сміючись, калюжами ходила.
Веселу пісню тихо щебеча.
А дощ топив веселощі дівочі,
За безліччю краплинках-бульбашках.
Грозою зляканих дітей у вікнах очі,
Дивились заздрісно за нею з-під тишка.