На площі, там де пам'ятник Шевченку,
стояла жінка з фото у руках.
Просила, як дитина просить неньку:
— Верніть з полону сенс мого життя,
допоможіть, до кого ще звертатись?
По кабінетах нічого ходить,
байдужість з порожнечею ковтати,
надію втратити — останнє, що горить.
Так боязно в ті очі зазирнути,
там біль такий глибокий і тяжкий,
що сліз немає — можна потонути
із відчаю в думках страшних самій.
— Ой, сину мій — дубочок мій, опора,
розрада, втіха, промінь в темній млі.
Твоя незламність долі й непокора
тримають і мене на цій землі.
Тремтіли руки, губи шепотіли
прості слова звичайних молитов.
Прості слова в небесну синь летіли,
де є надія і нема оков.
12.2016 р.