Він не повірив, що вона пішла.
Він, звичний до удачі і успішний, –
для неї раптом виявився лишнім,
позбавленим жіночого тепла.
Він кинувся в обійми всяких дам
і називав їх "сонечками" легко.
Але вона була уже далеко,
і слів чужих було не чути там.
І скоро він залишився один.
І нікому про "сонечко" казати.
"Від тебе добрих слів не чула мати –
живи один", – сказав дорослий син.
Він не повірив, заперечив: "Ні!
Із нею щось не так... Не може бути..."
Та нікому було це все почути.
Син вже пішов... Лиш докір незабутній
залишився під вікнами присутнім –
ті квіти, що зростила навесні...