Ми з ним були iз одного села... Емiль Дубров

 
Оригинал:


Ми з ним були із одного села,
Ходили в школу і в футбол ганяли,
А далі, як в романі ... доля зла:
Удвох одну дівчину покохали!..
І все чекали: вибере сама,
Не будемо з за дівчини сваритись.
Чекали довго. Довго та дарма:
Не доля, видно, нам була - любитись.
На нашу долю випала війна.
Війна підступна , підла і жорстока,
Тож випили по келиху вина,
В автобус, і ...прощай зеленоока!
...Було це так , неначе не зі мною,
Палало все і плавився метал,
І лапою своєю вогняною ,
Люцифер в пекло відкривав портал.
Свистіли кулі,  цвьохали осколки,
І дим їдкий клубочився в огні ,
Від "джипа" вісь, неначе від "двуколки"
Відірвана, палала на стерні.
А ми, серед всього, такі маленькі,
Вростали в землю, ніби деревця.
То тут, то там, хтось згадував про неньку,
А хтось, пробачте - "... Бога і отця"...
І якось так раптово тиша впала,
Вся панорама - мов "німе кіно''...
А потім темрява від мене все сховала,
Залишивши лише одне вікно...
Коли дивлюся, друг мій біля нього
Весь в білому, мов янгол "во плотІ ''
І зрозумів я:  ми в кінці путі...
Не буде в нас ніколи і нічого!
Ну що ж, прощай, прощай зеленоока!
Нехай росою висохне сльоза...
А ти, не залишайся одинока,
Бо ми вже не повернемось назад...
©Эмиль Дубров, 2015


Перевод с украинского  Светланы Груздевой:


Мы были с ним из одного села,
За школою  не раз голы забили,
А после – как в романе…доля зла:
Вдвоём одну девчушку полюбили!
Всё ждали, что решит: ведь ерунда:
Ругаться не пристало, стыдно биться.
Мы ждали долго…даром всё же, да…
Нам не судьба, как видно, с ней любиться…
На нашу долю выпала война:
Она преступна, подлая…жестока…
Что ж, по бокалу выпили вина –
в автобус…и прощай же, недотрога!
…Всё было так, как будто не со мной,
Везде пылало, слышен лязг металла
И лапой из огня звал за собой
Люцифер, сатана  и зазывала!..
Свистели пули, бил осколков град,
И едкий дым клубился в том огне.
От «джипа» ось, как будто наугад
Оторвана, пылала на стерне…
Средь ада /взрослыми ещё не стали/,
Врастали в землю, будто сорняки...
То тут, то там слышны призывы к маме
И про отца и Бога…матюки…
И вдруг внезапно тишина упала,
И – панорама, как в немом кино…
А темнота упрятала завалы,
Оставив только лишь одно «окно»…
Когда смотрю: а друг мой, как на блюде,
Весь в белом, словно ангел «во плоти»…
И понял я, что мы – в конце пути…
И никогда и ничего не будет!..
Ну что ж, прощай, прощай, зеленоглазка!
И пусть росою высохнет слеза…
Не оставайся одинокой, сказка:
Мы не вернёмся никогда назад…


Фото из Инета