Чи варто на тебе так довго чекати?
Ти прийдеш до мене сьогодні в ночі?
Чи може для мене вже час засинати
Й чекати, що зранку дістанеш ключі,
Тихенько відкриєш зелену кімнату,
Ввійдеш і увімкнеш маленький ліхтар,
А я буду солодко-солодко спати
І все ще чекати, як добрий Мухтар.
Я буду, як Хатіко, лиш ти дозволиш,
Як Персіваль буду чекати в селі
І тихо сидіти, поки; не подзвониш,
Але ж… я почув, як шукаєш ключі…
Почув, як в кімнату відкрилися двері
І кілька тихесеньких кроків в мій бік.
Я очі закрив - біля дивних шпалерів
Стояла вона, наче сніг в Новий Рік,
Вся біла, бліда і… сльоза на обличчі,
Налякана, трусишся, як цуценя,
Залізла до мене під ковдру… незвично…
Засни хоч на трохи, моє бісеня.
Світанок… прокинулась, взяла годинник,
Зарано… поспи ще п‘ятнадцять хвилин.
А я приготую сніданок… ти дивна,
Півроку ні звуку, півроку один.
Аж ось ти до мене так просто приходиш,
Лишаєшся в мо;їй квартирі, сумна,
Я все розумію, але… не знаходиш?
Півроку тому ти пішла не сама.
Ти разом з собою взяла моє серце,
Лишила в душі половину струни
І гострий кинджал, товсто змащений перцем…
Благаю, піди, але все поверни,
Усе, як було, як ми вперше зустрілись,
І в очі мені нізащо; не дивись.
Ті спогади всі, що зі мною лишились,
Спали в крематорії, так, як колись.
І ще одна річ, що ти можеш зробити,
Я дуже прошу тебе, пообіцяй.
Скажи, що мене вже не будеш любити,
Якщо так було, що наврядчи, і знай:
Я буду ще довго тебе пам‘ятати,
Можливо, я буду просити прийти,
Благаю, ніколи на це не зважати,
Дозволь охолоти, не так, як завжди.
Не так, як півроку тому і раніше,
Мене ж вистачало на кілька годин.
І з кожною миттю кинджал все гостріше,
Бо я розумію: я досі один.
І навіть коли мені стане погано,
Нічого тоді не роби, зачекай,
Можливо, мені стане краще на ранок,
А може і ні… все одно… прощавай.