Легендарна сторінка рідного краю про нашого земляка – дивовижну людину рідного краю с. Павлівки – героя війни. вязня концтаборів у Великій Вітчизняній війни Березу Володимира Андріяновича.
Патріотизм виховується на прикладах мужності і стійкості героїв минулої і сучасної історії.
Тож шлях нашого земляка – це жива легенда рідного краю, яка переплітається з історією нашої країни. Дивовижна оповідь важливих подій, історичних фактів, трагічних, буденних і радісних сторінок минулого і сучасного життя довжиною в дев’яносто років.
Береза Володимир Андріянович народився 21 вересня 1925 року, ріс в простій сім’ї залізничника, яка проживала в Молдавії. Йому виповнилося 15 років коли почалася війна. Будучи юним студентом, був захоплений німцями під час облави і вивезений до Німеччини в концтабір. Три роки тортур, поневірянь, невимовних мук голоду і холоду – стали для молодого юнака, майже дитини – школою виживання на краю смерті, гартування людини честі, мужності, духовної зрілості. Після визволення Береза Володимир став бійцем визвольної армії. Після великої Перемоги закінчив педагогічний інститут. Успішно працював в Кучурганській школі вчителем фізики, креслення, малювання. Має гарну родину: доньку, онучку.
Хворобами дають знати наслідки тортур концтаборів, але переможний характер, воля до життя, велика працьовитість, цілеспрямованість, пам'ять перед тими, хто залишився на тій страшній війні замученими, але незламними воїнами, які ціною свого життя рятували хлопчину і говорили йому, що він повинен жити за себе і за них, берегти пам'ять, щоб ніколи не було війни, жити праведністю, робити добро людям, - перемагали. Все життя Володимир Андріянович залишається вірним своєму слову. Добрими ділами наповнене його життя. Він є кладязем мудрості і прикладом життєвої доброти, людської гідності. Ми пишаємося своїм героїчним земляком, людиною честі і слави.
Саме його дослідження лягли в основу написання історії рідного краю, по оповідям був написаний віршований твір «Сповідь ветерана», йому був присвячений, автобіографічний вірш «Береза», і до 90 – річного ювілею написаний вірш – присвята:
Вела життєва дорога
Через терні війни,
Давала духовні сили
У переможні роки.
Корінням душі вростала
Гідність і честь берегла,
Стовбуром білим і чорним,
Була непохитна й міцна.
Незламними вітами роки -
Творили Добро на землі,
Цвітом в буденній праці,
Дарили радість весни.
Киснем чуття віддавали
Мудрість і вчення усім,
Великої мужності, волі -
Як приклад для нас усіх!
Береза
(Ветерану В. О. войны, бывшему узнику фашистских концлагерей Березе Владимиру Андрияновичу посвящается с огромной признательностью и уважением.)
Душа в Природі - дерево береза,
Красиві віти, на вітру гнучка,
Живе людина з прізвищем - Береза,
Душа людини світла, чарівна!
Яка би буря не ламала віти,
Які б не були перешкоди у житті,
Перемагає воля - чесно жити,
Перемагає людяність, любов душі.
Людина - доля, с прізвищем Береза.
Учитель, вихователь, друг, читач,
Бджоляр і виноградар, краєзнавець,
Дідусь і батько і сусід всім нам!
Це ваша Перемога - є життєва мудрість
І стійкий героїзм в роки війни,
Це спогади і сум, і пам’ять про загиблих,
Патріотизм по - філософськи бути у житті!
Сповідь ветерана
(Вірш написаний зі спогадів ветерана війни Берези В. А. )
Сивий ветеран війни
Згадував жахи війни,
Змучені слова скупі
В серці смутком ожили.
Сповідь тиха і страшна
Ледь далась старому,
Ось схилилась голова
Зі слізьми додолу.
Зціпив зуби і сказав:
- Нерви вже ні к чорту…
Пережив ті табори
І німецькі штольні…
Не забуду я ніколи:
Просто неба були…
Осінь, зиму у полоні,
Галявина в дроті…
Згадаю, в душі болить:
Гори: трупи, трупи…
Ні лиця, лиш очі ті
Дивляться в нікуди….
Запах крові, гнійні рани,
Голод до нестями,
Шкіра й кості, вшивні всі
З спраглими губами…
Дощ, морози і вітри,
Мерзлі люди в кризі…
Сніг, а в небі зірочки
Дивляться навкруги.
Ями рили як могили,
Воду брудну пили …
Раз на день бурду давали -
Люто всі хворіли.
Не забуду! Як я вижив?
Мене рятували,
Більш досвідчені солдати
Життя зберігали…
Вночі, у вириті могили
По троє лягали,
Між собою мене клали …
Життя дарували.
Той хто зверху, замерзав,
Знизу - вже не дихав…
А вранці в праці трупи всі
Волоком тягли з землі.
Та страшніші ті знущання –
Гідність, честь здирали…
Боже, Боже, все було…
Нас же катували!
Мученики, мученики
Наші всі солдати!
Чатувала смерть в чеканні -
Прощались думками…
Ми тікали. Нас ловили.
Люто, люто били,
Ми в тюрмі чекали долі -
Жити не хотіли.
А потім були штольні
Та каменоломні …
Хто тікав, ті полонені
Смерті тут чекали:
Важко, важко працювали,
В кайданах робили,
А їх вішали в знущанні
Та цькували псами …
Таранькою кормили,
Води не давали,
А пекучі промінці
Від жаги вбивали…
Муки, муки надлюдські,
Звірства нелюдскії,
Мученики солдати
Мої дорогії…
Віддали своє життя
Найдорожче в світі,
Смерті не боялися,
А жити хотіли…
…Записала сповідь я
Своїми словами.
Не забуду я ніколи
Сльози ветерана.
Запитаю я у всіх:
Нащо тії війни?!
Хай завжди лиш буде Мир,
Пам'ять з гаслом вічним!
Перед мужністю солдат
Схилимось в журбі ми -
Їм, низький поклін від нас,
За цей світ вцілілий!
Недавно я встретилась с Владимиром Андреевичем, долго сидели разговаривали, вспоминали. Я так хотела записать разговор, но он не разрешил: - Не нужно ничего записывать, - тихо сказал ветеран, - так послушай. О себе старался не говорить а просто рассказывал о ком то.
Вот о чем мне поведал Владимир Андреевич: Жил в нашем селе Щербак Андрей Терентьевич - ветеран Великой Отечественной войны. До войны служил в пограничных войсках на Днестре. Во время войны, чудом уцелел, был участником Керченского десанта, участником обороны Сталинграда. Перед битвой, когда решалась судьба: быть Отечеству, вступил в партию. Вернулся израненный с войны и с Победой.
После войны за правдивые критические замечания был исключен и рядов коммунистов. Как это произошло? Он осмелился критиковать, сделать замечание нынешнему руководству района. А когда его вызвали на исполком и предъявили ему обвинение об исключении и большинство проголосовало. он в сердцах сказал: - И кто это должен меня исключить ?! Вы?! Вы?! Вы знаете, когда я вступил в партию? под Сталинградом Мне вручали этот партбилет настоящие коммунисты а не вы. Мы шли на смерть, погибали, но не сдавались! - И загнул крепкий солдатский мат. Затем вышел прошел по коридору, снова вернулся, кинул на стол партбилет, с губ снова сорвался грубый мат и вышел взяв 10 - летнего сына за руку, который стал невольным свидетелем отцовой трагедии.
Дома Щербак Андрей ходил как неприкаянный, молча подолгу сидел на завалинке, перестал кушать, много курил, а когда заходил к Владимиру Андреевичу, выпивал кружечку красного вина не закусывая. Все увещевания, были безуспешны. Через три месяца Щербака Андрея Терентьевича не стало.
После долгой паузы, Владимир Андреевич сказал: -После войны в партию шли многие лишь за тем, чтобы сделать себе карьеру, критику не воспринимали, принимали в партию безропотных и послушных, настоящих же исключали. А когда надо было стучать по столу, бороться защищая свой народ и все завоевания наши, борцов то и не оказалось.