Він прихопив на «дембель» РГД...
На клаптику: «Пробачте, мамо, сина.
Від себе не сховаєшся ніде,
мені таке «життя» нести несила»...
Ні не тому, що він людей вбивав,
хоча було за що себе картати.
Війна все спише, вибору ж не мав,
стріляв – бо мав Вітчизну захищати.
Сумління?.. Так, буває, що ятрить,
неначе на негоду, зшиті рани.
Та не тому він у ночi не спить,
і не тому, що вийшов в ветерани
у тридцять літ... Безвихідь на вустах,
Куди не ткнись: «Не посилали», – чути.
Не на війні, а на «гражданці» страх
опанував, і щоб його позбутись
він ладен убивати всіх чинуш
із розпачу та злості. Є гранати.
«Та може досить з нього вбитих душ?
Тай, вб’єш кількох, усіх не подолати»...
А мати спить, й не відає біди.
Син тихо встав, сказав: «Iз списків вибув».
Вклонився образам: «Вже час іти»...
Поріг. Садок квітучий. Ранок. Вибух.
.
ЛIРИКА З ПРИСМАКОМ ПОРОХУ,2016-2020 рр.