Ми стоїмо удвох на власній волі,
Стискаєм в жменях біль.
Двоїться тінь, як у безмежнім морі
Примари хвиль.
Стоїм удвох - нехай судомить тіло -
На власному житті.
Перетин днів, і ми заціпеніли
На цім хресті.
Вростають п'яти силою тяжіння
До ца;рини землі,
Бо більш, окрім хіба що ще сумління,
Нема цепів.
Тримає нас на пастбищі здрібнілих
Загублених отар
Обов'язок життя перед сп'янілим
Безмежжям хмар.
Дзвонять сплетіння інею й морозу
Під кришталем дзеркал.
І хто ж ці грізні очі заморозив?
А цей оскал?
Сильвети днів розтягують обличчя,
Розмазують уста.
Заламані за спину передпліччя
І сліз верста.
А ми стоїм, укохані серпанком
Кривавої зими.
Крізь дощ і сніг, крізь ночі, дні і ранки.
І на віки.