Мара Белчева
Знемиліло мені життя полинне
і закрутило вихром веремій.
Чимдалі йду від шуму й крутанини,
куди — не знати – шлях проляже мій.
Мені віщує доля в ці хвилини:
того я спотаю в душі своїй,
хто шлях мій перетнув котроїсь днини...
Тепер мені стояти тут самій.
На тім краю, самотня й одинока,
Господнє відчуваючи прихилля,
під брамою Всевишнього стою,
зоря, вогненну знявши поволоку
із чаші, де пала рубіном зілля,
причастям душу зцілила мою.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Мара Белчева
Живота си аз не намирам вече
в вълмото закипяло на шумът.
От многолюдний град все по-далече
вървя и не усещам своя път.
Орисницата някога предрече,
във свойта гръд ще спотая гласът
на онзи, който пътя ми препречи…
И тук сама застанах на брегът. –
на тоя бряг, сама във тишината,
потънала във Божия усмивка,
застанала пред Божии врати,
из чашата рубинова зората
отметна лека огнена обвивка
и ми сама душата причасти.