Удова
Пам"яті В.П.Н.
Вразило її домівку
Блискавкою горе,
Пригорта дітей голівки,
Відчай стиснув горло.
Попрощалась з ним учора,
Стала удовою.
Поле біле, а смерть чорна,
Скрізь її доволі.
Скута вся земля морозом,
А в снігу убиті.
Будуть довго хлопців возом
До могил возити.
Будуть повнитись могили,
Сонцем відігріті.
Зупинив ворожі сили
Він — Солдат в граніті.
А вона й маленькі діти
У невтішнім горі.
Нею стільки сліз пролито,
Скільки крапель в морі.
Та сухими стали очі,
Бо скінчились сльози.
Іти треба, хоч — не хочеш,
По тяжкій дорозі.
Кілометрів п’ять до ланки,
Бистрою ходою
Поспішала спозаранку
З думкою одною:
Прополоти треба швидко
Й додому спішити,
Все зробити, поки видко,
Бо чекають діти.
Свій город полола ніччю,
Низько спину гнула.
Два синочки сплять за піччю,
Й донечка заснула.
Мудрість в віці її зрілім
Досягла зеніту...
Поєдналася із милим
Уже на тім світі.