Я - не ти!..
Я не бачу жіночого в рухах...
Я, напевно, старезний вже...
Щирий...
Пустий...
Я - нащадок Папуа-Гвінея-Маклухи!..
Бо такий же природньо нездаро-простий...
Я - пустеля на мапі...
Пожовклий...
Йронічний...
Забадиканий цим непотрібним життям,
що ховається в плями провінцеоличні,
за якими до біса багацько сміття...
Я - вмираю на раз.
За звичайним проханням,
намальованим в формулах сірих таблиць,
тільки фізика мною втамує кохання!..
Тільки хімія кине мене горілиць...
Я - останній з малюнків на стелі каплиці,
і моєю зневірою світ вже не мчить
до своєї уяви про Бога, що злиться
за безмежную вічність, спресовану в мить...