Які бувають, часом, звуки один до одного подібні...
Неначе браття, що водночас одне на двох сказали слово.
Неначе близнюки всміхнулись одної миті – щирі, рідні.
І чуєш, бачиш цю подібність – і сам усміхнений в любові.
Застукотів по підвіконню нервовий дощ, немов людина
задумалась і барабанить по невідкритім піаніно,
по чорній кришці, різним темпом, бездумно, зимно, без зупину,
і хочеться в дощу спитатись, у чім неспокою причина.
І раптом сам себе відчуєш якимось теплим щемним звуком:
і прислухаєшся до себе, і дослухаєшся до світу...
І хочеться почути очі... І хочеться почути руки...
Почути душу – цю єдину правдиву людську відповідність...