І раптом – соромно за руки: за ці – нестримні, всюдисущі,
які без простору і часу не знають перешкод і меж...
Я – не господар цим рукам, що розкривають райські кущі,
я – не володар їм, а руки – теж вільні, непідвладні теж.
У мить таку – єдина думка, що небо вибачить цей сором,
що – як же ж так – єдина думка, а стільки ж тих думок було...
А янголи, я відчуваю, над соромом сміються хором
і кожен пошепки цілує мене в бездумнеє чоло.
І янголи праві, я бачу: для чого тих думок цнотіння,
коли емоція панує, коли панують почуття...
І усміхаюсь, пригортаю і відчуваю вознесіння,
і десь-то ще встигає думка – про щастя, ніжність і життя...