Лебединий край
Це було у березні і у вересні,
І стояла хатка на березі.
Де ріка-дуга берег вигина,
Двоє там жили: Він, а ще Вона.
Як зима надходила іздаля,
Снігом укривалась уся земля,
Та густіли води ті крижані,
З рибами, спочилими десь на дні.
Прилітали лебеді до води,
Бо куди подітися в холоди?
Білі, мов народжені сніжними,
Із очима сивими ніжними.
Плавали ті лебеді, плавали,
Танцювали мерзлими лапами,
Били по воді диво-крилами,
Обіймались шиями з милими.
Він відразу чув їхні голоси,
Птахів неземної вроди-краси,
Як гукали ті і як кликали,
Водами ширяли великими.
І як сонце сходило молоде,
Похапцем до річки собі іде,
Вудки (може, риба згодиться в дім),
І відро зерна – лебедям своїм.
Поглядом проводила, як ішов,
Ну і що в тих лебедях Він знайшов?
Про зерно, що мало, мовчала,
Тільки головою хитала.
Починала хатню роботу…
Не давала ж ладу турбота:
Де ж на березі сидить сивий?..
Повертався з річки щасливий…
Так минулася не одна зима.
Час ішов… Залишилась Вона сама
В хаті, що відтіль стала пусткою,
З нею, непотрібною друзкою…
Якось спить собі Вона уночі,
Довгий час рахуючи, лежачи,
Чує…Ніби хтось кличе-кликає,
Водами ширяє великими…
Дочекалась ранку, і кволо
Вийшла на світанку на берег,
Ох, яке все біле навколо,
Ох, яке все чисте й прозоре…
Лебеді курсують повільно,
Плинуть так чарівно-граційно,
Тихо йдуть униз за водою,
Кличуть поплисти за собою…
Ой, лебедики, любі пташки,
Без любові жить в світі важко…
Не ховайте від мене свою красу
Я пшенички вам принесу.
І помчала вгору щодуху,
Ніг не чуючи під собою,
Хустка біла збилась від руху,
Тепла, з лебединого пуху.
Ось і двір, і ржаві ворота,
Хвіртка з клямкою похилилась…
Глядь – а в діжці з сім’ям пустота,
Лиш на денці щось залишилось.
Не біда. Сипнула останнє,
І до берега, мов на крилах
Полетіла. Й небо безкрайнє
Посміхнулось сиво-щасливо.