Вхожу я в сад, он черный и нагой,
И яблоко последнее роняет.
Лишь шёпот листьев под моей ногой
ему на память осень оставляет.
Я вырастала с ним. И он меня узнал,
Присматривался, будто удивлялся.
О, сколько раз, пока все годы ждал,
Старел от зим и снова возрождался.
Меня спросил он, что ж ты не пришла
Иной порою сладкого цветенья.
Ответила: один ты навсегда.
Тогда, сейчас и каждое мгновенье.
И шла я не сорвать твой сладкий плод,
Ведь многие их долго пожинали.
Чужой придет в сезон твоих щедрот,
А я пришла в часы твоей печали.
И это все теперь мои права.
Уже садилось солнце за холмами.
И золотом согретые слова
Шептал мне сад остывшими губами.
*****
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: – Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: – Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами –
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...
Илл.интернет.