Багато тих очей дивилося у слід,
Але найголовніших там немає.
Може, вони пішли у той похід,
З якого вже ніхто і не вертає?
Не знаю, точно не скажу,
Але я можу вірити, чекати,
Тихенько заглядать у глубину,
Але в душі ті рвані рани ткати.
Пішли ті очі назавжди за обрій,
І линуло за ними море сліз.
Але я пам'ятаю той цнотливий погляд,
Коли ти тихо з того даху зліз.
І дарував квітки мені... щоранку,
І знала я, чекала до світанку,
Щоб скуштувати мед твоїх м'якеньких уст...
Але пішло це все, змінилося на сіре.
Нема вже тих очей, тих карих, як каштан.
Моє сердечко плаче вдень, а небо біле.
Я одягну на себе чорную вуаль.
Нехай буде вона чорніше ночі,
А серцем завжди буду молода.
І бачить буду ті прекрасні очі,
І потопати в хмельноті вина.