Вспоминаю мою войну: как летально летали пули,
Градом вспахивали страну, а пророки любви уснули.
И ,как семя, ложилась жизнь в свежевспаханные глубины.
Вечный колокол- вечный смысл поднимал от земли к вершинам.
Где же Бог? Отчего молчит? Неужели к нам безразличен?
Сердце горлицы стонет, кричит, гибнет в ярости хаотичной.
Где Ты, Бог? В чем любовь? Скажи! Неужели Ты злу уступишь?
Погибают от ран и лжи драгоценные судьбы, души.
Эй, любовь, где твое крыло? Где защита твоя над нами?
Как разбившееся стекло, обещала тепло, но ранишь.
Мы, как семя, ложимся в снег. Поливаясь своей же кровью.
Плоть от плоти земли- человек.Кто рождал нас Своей любовью?
Крик в гортани сухой застыл. Путь земной до конца изведан.
И тогда, из последних сил поднимаю глаза я к небу.
Бог молчит. Только вижу я свет и воздух, покоем полны.
Оторвавшись от бытия, я ложусь на большие волны.
И они, как поток любви над огромной живой планетой
Меня нежно влекут: «Живи! Наполняйся теплом и светом».
Я жива, как жива душа. Где есть жизнь - не бывает смерти.
Я не создана разрушать. Для любви я живу на свете.
Если тело мое умрет, та любовь, что душою правит
Воскресит, оживит, найдет, крылья нежно твои расправит.
И омытые силой крови капля к капле, поток к потоку
Сотворим океан любви, навсегда погружаясь в Бога.
Вспоминаю войну с собой. Как летально летели мысли...
Искажая мой путь земной, извращая святые смыслы.
И спасла меня вера в то, что любовь на кресте со мною
Проходила мой путь земной, защищая самой собою.
Олеся Доліна. Переклад з російської – Тетяна Майданович
***
Пригадала мою війну: як літали летально кулі,
Як орали «Градом» весну, а пророки любові заснули.
І, як зерна, лягало життя у розорані степу глибини.
Вічні дзвони – смисли буття від землі нас вели на вершини.
Де ж той Бог? І чому мовчить? Та невже Він до нас байдужий?
Серце горлиці стогне, кричить, гине в нарваній лютій стужі.
Де Ти, Боже?! В чому ж любов? Та невже Ти злобі уступиш?
Гинуть, бачиш, від ран і обмов найцінніші долі і душі.
Ей, любове, де власне крило? Де ж тепер твій захист над нами?
Ти, неначе розбите скло, обіцяла тепло, а раниш.
Ми, як зерна, лягаємо в сніг. Поливаємось власною ж кров’ю.
Плоть людини – від плоті землі. Хто ж родив нас Своєю Любов’ю?
Крик в горлянці сухій завмер. Ця дорога земна – нестерпна.
Із останніх сил аж тепер підняла я очі до неба.
Бог мовчить. Тільки Світло ллє і повітря в спокійній силі.
Обійшовши буття своє, обіймаю великі хвилі.
І вони, як любові плин, що планету ним оповито,
Підхопили мене: «Живи! Все наповнюй теплом і світлом».
Я жива, як душа моя. Де життя – не буває вмирання.
Я не створена руйнувать. Я на світі живу – для кохання.
Якщо тіло моє замре, та любов, що душею править,
Воскресить, оживить, знайде і підніме любові стяги.
Сила крові омиє нас. Крапля з краплею, потім потоком –
Вже любові шумить океан, назавжди нас єднаючи з Богом.
Із собою пригадую бій. Як літали летально мислі…
Мій спотворили путь земний, поглумили священні смисли.
І спасла мене віра в те, що любов на хресті зі мною
Шлях земний мій пройшла навзаєм, захистила сама собою.