Відпусти мене до віршів – ненаписаних, ревнивих,
тих, що просяться до світла, тих, що рвуться до життя…
Відпусти мене, ти знаєш: кожен вірш – велике диво,
кожен вірш, коли він щирий, – перед Богом каяття...
Відпусти мене негайно, я ж тебе завжди пускаю
до натхнення, що приходить проти ночі і удень.
Потім, потім, після віршів, ми обійми розкриваєм
дуже ніжно, особливо – після віршів-одкровень...
Вірші-вірші, хто вас кликав... Вірші-вірші, хто вас знає...
Вимагаєте про зустріч і не знаєте жалю.
Я іду до вас... Кохана пробачає, відпускає,
розуміє: йду – до віршів, та лише її – люблю...