Хтось йде...
Мені до миті це нечутно
у ритмі серця...
Зорі де-не-де
фарбують мій небесний прямокутник
надій на те, що Він мене знайде,
у мирно-синій...
Вихололі руки
торкнуться вітром зморшок на чолі,
й душа порине з острахом у грюкіт
чужого сну, що вислизнув з петлі...
Цей перший крок за лініями ночі
примусить жити...вже наперекір
холодній суті вигадок пророчих
які, нарешті, щезнуть серед зір...
І мій світанок знову засміється,
вловивши сонцем кохану весну,
яка до мене тихо розвернеться,
щоб я відчув єдиную одну...